Поняття, ознаки та види органів держави
Основоположним елементом апарату держави є державний орган влади.
С пецифічними властивостями , які в и ражаю ть якісну індивідуальність державних органів, є те, що в они :
1. Створюються відповідно до закону шляхом безпосередньої демократії (виборів) або представницької демократії (державними органами, що сформовані народом).
2. Складаються з однієї особи або групи людей, які здійснюють управління суспільством на професійній основі.
3. Реалізують свою компетенцію від імені держави, керуючись загальним принципом «дозволено лише те, що прямо передбачене законом».
4. Мають територіальний масштаб діяльності.
5. Наділені повноваженнями державно — владного характеру.
Отже, державний орган – це створена в установленому законом порядку організація, що складається з однієї особи або колективу осіб, які реалізують свою компетенцію на певній території від імені держави в одній із правових форм державної діяльності, застосовуючи державно-владні повноваження.
Разом з тим, слід мати на увазі, що структуру державного органу складає не тільки апарат, що безпосередньо виконує завдання та функції держави, маючи для цього державно-владні повноваження (особи, які здійснюють керівництво, відповідно до покладених на них юридичних обов’язків і наданих їм суб’єктивних прав), але й допоміжний апарат, що не має державно-владних повноважень (спеціалісти та інші особи, що забезпечують технічні умови у здійсненні керівних управлінських функцій).
У своїй сукупності, державні органи , незалежно від тлумачення і розуміння, заповнюють собою у в е с ь ЗМІСТ і формують структуру державного апарат у. Вони є складовою частиною державного апарату і різняться між собою за місцем у системі державного апарату, способом утворення, часом, територією дії, характером компетенції та порядком її здійснення, правовими формами діяльності, принципом «поділу влади» та ін. Тобто, класифікувати державні органи можна за різними підставами:
1. За місцем у системі державного апарату:
— первинні – такі, що не створюються іншими державними органами, виникають у порядку наслідування (монарх) або обираються шляхом волевиявлення громадян (виборів) – наприклад, Президент України та Верховна Рада України;
— вторинні – такі, що створюються первинними органами, які й наділяють їх державно-владними повноваженнями (наприклад, Кабінет Міністрів України, суди).
— виборні – це органи, що обираються на певний строк безпосередньо громадянами (наприклад, глава держави у більшості президентських республіках) або іншими суб’єктами (наприклад, глава держави у парламентських республіках, як правило обирається парламентом; у федеративних монархічних державах главою може бути виборна особа – у Малайзії, монарх обирається султанами 9 султанатів, які входять до федерації).
— призначувані – такі, що призначаються іншими державними органами влади (наприклад, Верховна Рада України призначає на посаду Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини);
— успадковані – такі, що передаються за спадком (наприклад, посада глави держави при монархічній формі державного правління).
3. За характером та формами реалізації державної діяльності:
— законодавчі органи – покликані представляти волю та інтереси суспільства, шляхом розробки і прийняття законів – нормативно-правових актів, які мають вищу юридичну силу в державі. Переважно є виборними, а тому називаються представницькими органами, тобто складаються з представників народу. Узагальнено називаються парламентом (від франц. parle – розмовляти), хоча у кожній країні мають свою назву (Конгрес у США, Генеральні Кортеси в Іспанії, Сейм у Литві та ін). В унітарних державах, переважно, діють однопалатні парламенти. У крупних федеративних державах – двопалатні (бікамеральні), які складаються з «нижньої» палати, що обирається народом та «верхньої», яка формується суб’єктами федерації (регіонами) та узагальнено називається сенатом. Сутність такого поділу полягає у тому, щоб верхня палата стримувала поспішні рішення нижньої палати;
— глава держави – державний орган та посадова особа одночасно. За конституцією має великі повноваження у сфері зовнішньої і внутрішньої політики, є носієм виконавчої влади і вищим представником держави в міжнародних відносинах. Його фактичний правовий статус залежить від форми правління, відповідно, главою держави може бути монарх або президент. У деяких країнах діє інститут колективного глави держави (наприклад, у Швейцарії функції глави держави виконує Федеральна рада, яка складається з 7 осіб, що обираються парламентом ) . Глава держави, який знаходиться поза системи поділу влади, координує та погоджує діяльність усіх гілок влади. Інколи, глава держави очолює виконавчу владу, а уряд у таких країнах відсутній (США, Бразилія, Аргентина та ін.) або глава держави ділить виконавчу владу із урядом (наприклад, Франція).
— виконавчі органи – забезпечують реалізацію політики держави, законів та інших актів прийнятих законодавчим органом. З цією метою, у межах своєї компетенції мають право видавати підзаконні нормативно-правові акти, які не повинні протирічити нормам законів. Тому їх інколи називають виконавчо-розпорядчими органами влади. Органи виконавчої влади поділяються на загальні та галузеві. Загальні органи виконавчої влади узагальнено називають урядом. У різних країнах уряд називається порізному: Федеральна рада – у Швейцарії, Рада міністрів – в Італії, Державна рада – у Китаї та ін. Галузевими органами виконавчої влади є міністерства та інші відомства, які, як правило, очолюються міністрами – членами уряду. Главою виконавчої влади може бути монарх, президент або глава уряду – прем’єр міністр, в залежності від форми правління. Від цієї ж обставини залежить порядок формування органів виконавчої влади. Монарх отримує свою посаду за спадком; президент обирається безпосередньо народом або колегією виборщиків (США), або парламентом, або іншими органами; члени уряду призначаються главою держави, або обираються парламентом. У деяких країнах у формуванні уряду приймають участь спільно глава держави та парламент.
— судові органи – здійснюють правосуддя у чітко встановленій процесуальній формі, шляхом вирішення цивільних, кримінальних, економічних (господарських), трудових та адміністративних справ (спорів). Суди складають ієрархію, де вищою судовою інстанцією більшості судових систем, є верховний суд, нижче у судовій вертикалі знаходяться суди адміністративно-територіальних одиниць. У країнах континентальної системи права існують декілька систем спеціалізованих судів (адміністративні, військові) зі своїми вищими судами. Конституційне правосуддя, як правило, реалізують конституційні суди, які у деяких країнах входять до єдиної судової системи (наприклад, Франція), а в інших – є самостійними інститутами. Конституційні суди приймають участь у системі стримувань та противаг, шляхом вирішення питань про конституційність законів та інших правових актів глави держави, уряду і парламенту. Суди формуються, переважно, сумісно органами законодавчої та виконавчлї влади. Можуть обиратися безпосередньо населенням або представницькими органами чи призначатися президентом.
— контрольно-наглядові. До їх числа відносять органи конституційного нагляду, уповноважені по правах людини (омбудсмени), органи прокуратури, державні інспекції. Специфіка їх діяльності полягає в охороні Конституції, причому ця охорона має комплексний сукупний характер. Зазначені органи не встановлюють загальних правил поведінки, як це робить законодавча влада, не займаються організаційною роботою, що притаманн е виконавчій владі, не розглядають і не приймають остаточних рішень у конкретни х кримінальни х , цивільни х , трудови х чи інши х справа х , що є сферою діяльності судової влади. Контрольно-наглядові органи займаються лише розслідуванням, перевіркою, вивченням стану справ і не мають прав а втручатися в операт и вну діяльність підприємств, установ, організацій. Переважно вони доповідають про результати перевірк и іншим органам держави, які і вживають відповідн их заход ів що до порушників. Самі ж контрольно-наглядові органи, як правило, ніяких покарань призначати не можуть , а тільки контролюють діяльність органів усіх гілок влади і створюють умови виключення можливості їх нього виходу за межі своїх повноважень.
— правоохоронні органи – це державні органи, основною (спеціальною) функцією яких є забезпечення законності та охорона правопорядку, боротьба з правопорушеннями, охорона законних прав та інтересів громадян, юридичних осіб, суспільства і держави в цілому. До них відносять органи прокуратури, міліції, служби безпеки, органи охорони державних кордонів, державної податкової служби, державної контрольно-ревізійної служби та ін., які формуються на основі трьох традиційних гілок влади .
4. За часом функціонування:
— постійні – такі, що створюються на невизначений строк (без обмеження строку дії), але їх склад оновлюється через законодавчо визначений термін (наприклад, представницькі органи держави, прокуратура, суд);
— тимчасові – такі, що створюються в умовах надзвичайного стану або для виконання певного завдання (наприклад, Верховна Рада України може створювати тимчасові спеціальні комісії для підготовки та попереднього розгляду питань або тимчасові слідчі комісії для проведення розслідування з питань, що становлять суспільний інтерес).
— загальнодержавні (загальнофедеральні при федеративному устрою), повноваження яких поширюються на всю територію держави (наприклад, глава держави, генеральний прокурор). Вони можуть бути поділені на вищі(Кабінет Міністрів України) та центральні (міністерства, відомства). У федераціях діють два рівні вищих органів: федеральні вищі органи та вищі органи суб’єктів федерації;
— республіканські (суб’єктів федерації) при федеративному устрою (наприклад, Президенти Татарстану, Башкортостану, міністерство внутрішніх справ Дагестану);
— місцеві – діють у межах території певної адміністративно-територіальної одиниці (графства, комуни, провінції, області, канйона тощо), наприклад, місцеві державні адміністрації Президента України, місцеві суди, губернатори областей Російської Федерації).
6. За способом прийняття рішень:
— колегіальні – приймають рішення більшістю голосів, простим або кваліфікованим (наприклад, парламент, уряд);
— єдиноначальні, де рішення приймаються одноособово керівником (наприклад, Президент України, губернатори областей Російської Федерації).
7. За характером компетенції:
— загальної компетенції, які у межах своєї компетенції приймають рішення з будь-яких питань (наприклад, Кабінет Міністрів України);
— спеціальної компетенції – здійснюють діяльність в одній із сфер суспільного життя (наприклад, міністерства, відомства, державні комітети).
8. За характером підлеглості:
— органи виключно « вертикальної» підлеглості (наприклад, прокуратура, суд);
— органи «подвійної» («вертикально-горизонтальної») підпорядкованості – це органи галузевого управління: міністерства, відомства з їх територіальними управліннями та відділами.
Источник
26. Види органів держави
Орган держави — це структурно організований колектив державних службовців (або один державний службовець), котрі наділені владними повноваженнями та необхідними матеріальними засобами для виконання певних завдань і функцій держави.
Види органів держави розрізняються:
1) За місцем у системі державного апарату:
а) первинні — створюються шляхом прямого волевиявлення всього (або певної частини) населення й уособлюють суверенітет держави; б) вторинні — всі інші органи, які створюються первинними, походять від них, їм підзвітні;
2) за змістом або напрямком державної діяльності: а) органи законодавчої влади’, б) глава держави; в) органи державного управління (виконавчої влади); г) судові органи; д) органи контрольно-наглядові;
3) за способом утворення: а) виборні; б) призначувані; в) ті, що успадковуються;
4) за часом функціонування: а) постійні;
5) за складом: а) одноособові; б) колегіальні;
6) за територією, на яку поширюються їхні повноваження: а) загальні (центральні); б) місцеві (локальні).
До державних органів долучаються органи місцевого самоврядування, які на локальному рівні виконують переважно юридичними засобами низку владних функцій, хоча формально вони не вважаються офіційними представниками (органами) держави. Це так звані муніципальні органи.
27. Поняття та ознаки правова держава
Правова держава — це така держава, в якій функціонує режим конституційного правління, існує розвинута і несуперечлива правова система й ефективна судова влада, забезпечено реальний розподіл влад з їхньою ефективною взаємодією та взаємоконтролем, з розвинутим контролем з боку суспільства державної влади. Загальний демократичний устрій системи влади і політики правової держави органічно пов’язаний з його правовими засадами. В основу правової держави покладено рівність державної влади, громадянина і суспільства, їхня правова рівність перед законом.
Правова держава передовсім є державою як соціальним інститутом, тобто їй притаманні в першу чергу риси держави взагалі.
Специфічні ознаки правової держави:
верховенство і панування права в широкому розумінні і закону у вузькому розумінні (держава має керуватися законом);
принцип розподілу влад (реалізується принцип верховенства закону, носить інструментальний характер);
пріоритет прав і свобод особистості. Права існують не лише у особистості, але і у колективу, у суспільства, держави (на першому місці в не правовій державі);
чітке розмежування функцій держави і суспільства;
створення антимонополістичного механізму, який унеможливлює зосередження владних повноважень в певній ланці або інституті;
встановлення в законі і здійснення в житті суверенності державної влади;
формування суспільством на основі норм виборчого права законодавчих органів і контроль за формуванням і втіленням законодавчої волі в законах;
відповідність внутрішнього законодавства загальноприйнятим нормам і принципам міжнародного права;
взаємна відповідальність держави і особи;
наявність громадянського суспільства.
Громадяни мають права та обов’язки.
Визнання держави правовою означає підкорення будь-яких форм державної діяльності праву, передовсім Конституції, головне призначення якої в демократичному суспільстві – бути основним обмежувачем державної влади заради збереження основних прав і свобод громадян, слугувати гарантом саморозвитку і самоорганізації основних інститутів демократичного суспільства. Обмежуючи державну владу правом, Конституція зберігає тим самим проголошену нею свободу, яка є основним призначенням права.
Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.
Источник
