Бочелюк В.Й., Бочелюк В.В. Дозвіллєзнавство
Розділ 3. Соціалізація вільного часу та дозвіллєвої діяльності
3.3. Соціально-психологічні особливості організації вільного часу
У соціології вільного часу актуалізується питання регулювання й організації вільного часу. Регулювання останнього має об’єктивний характер, є складовою частиною організації життя суспільства і людини. Але якщо завдання регулювання й організації робочого часу порівняно широко розглядається в науковій літературі, то проблеми регулювання та організації вільного часу порівняно нові.
Регулювання вільного часу можна визначити як процес цілеспрямованого впливу на нього з метою розширення меж, створення умов для вдосконалення його структури і змісту відповідно до постійно зростаючих виробничо-технічних і соціальних вимог, які ставляться до людини. Регулювання вільного часу повинно бути обґрунтованим, воно має враховувати наявні ресурси і реальні можливості, ґрунтуватися на таких принципах: диференційованість, послідовність, спадкоємність і безперервність регулювання, скоординованість, всебічність, планомірність тощо.
У найзагальнішому вигляді процес регулювання вільного часу починається з визначення завдань і завершується досягненням передбачуваного результату. Цьому циклу притаманні: вироблення цілі; складання програм дій; безпосереднє здійснення наміченого; контроль за виконанням; коригування програми дій згідно з обстановкою, що змінюється. При цьому слід розрізняти вільний час, який регулюється суспільством (соціальними інститутами) і особистістю (саморегулювання). Методологічною основою такого поділу є два взаємопов’язані критерії: форма організації вільного часу і характер самої діяльності у вільний час.
Суспільне регулювання і саморегулювання розглядаються нами як дві сторони впливу на вільний час, єдність яких утворює «механізм» взаємозв’язку суспільства й особи. Межі суспільного регулювання вільного часу визначаються діалектикою суспільної необхідності і можливостями становлення соціально значущих видів діяльності у вільний час. Суспільне регулювання використання вільного часу особи — це, головним чином, забезпечення об’єктивних умов для прояву активності людини, знаходження оптимальних форм впливу на нього, цілеспрямоване формування потреб, інтересів, ціннісних установок особи. Здійснити суспільне регулювання вільного часу можна через систему взаємодіючих певним чином соціально-економічних, правових, нормативно-ціннісних та ідейно-виховних засобів.
Загальний напрям використання вільного часу задається соціальним середовищем, а якісний зміст його залежить від самої людини. Активність, яку проявляє особа у вільний час, може бути поділена на два види: перший (наприклад, навчання без відриву від виробництва, суспільно-політична діяльність, регулярні заняття в технічних, художніх колективах, гуртках, спортивних секціях) може бути підданий значному і безпосередньому впливу суспільства; другий (наприклад, самоосвіта, індивідуальна творчість, заняття фізкультурою, спілкування тощо) менше піддається безпосередньому суспільному впливу або ж не піддається зовсім.
У сучасній соціально-психологічній літературі [77, 32] виділяються три рівні регулювання вільного часу: 1) адміністративний, або авторитарний, тобто такий, який грунтується на примусі, зовнішньому авторитеті, нав’язаний людині ззовні, навіть якщо бажання або інтереси людини суперечать тому, що від нього вимагають; 2) стимулюючий, при якому ззовні нав’язана людині діяльність (поведінка) поєднується з частковим використанням її інтересів, але коли діяльність (поведінка), яка вимагається, ще не стала для людини її внутрішнім переконанням, потребою. Це свого роду «соціальний контроль», який використовує всі важелі впливу на регулювання діяльності людини у вільний час; 3) мотиваційний, сутність якого полягає в тому, щоб регулювати використання вільного часу через внутрішні інтереси і переконання особи. Усі ці рівні взаємопов’язані, вони рідко виступають у чистому вигляді. Співвідношення між ними залежить від конкретних умов, «ситуації регулювання». Природно, найбільш прийнятний є третій рівень регулювання.
Пріоритетне становище саморегулювання вільного часу порівняно з суспільним регулюванням зумовлене насамперед процесом демократизації і гуманізації способу життя людей, зростанням ролі вільного часу як ресурсу, умовами розвитку особи. Людина розглядається нами не як якийсь епіцентр, навколо якого вільно й довільно розміщуються минуле, сучасне і майбутнє, а як суб’єкт свого життя та його організації, що передбачає регулювання, організацію вільного часу самою людиною.
Саморегулювання вільного часу слід розглядати як властивість особи, як показник її зрілості, потенціалу її розвитку, сформованої здібності до організації свого біографічного часу.
На саморегулювання вільного часу впливає ціла система факторів. Серед них: реальна поведінка людини, усвідомлення нею сенсу свого життя, соціальна активність особи, її потреби та інтереси, соціальні орієнтації, сприйняття вільного часу як цінності, життєві плани-цілі, почуття відповідальності, рішень загальної культури, стан здоров’я, адекватне визначення (оцінка) особою своїх можливостей та ін. Саморегулювання вільного часу може набирати оптимального або неоптимального характеру. Це залежить від здібностей особи несуперечливо поєднувати всі рівні регуляції дозвільної і більш піднесеної діяльності. Якщо ті чи інші види діяльності є життєво значущими, регуляція вільного часу не потребує тих вольових зусиль, які необхідні при низькій значущості діяльності.
Назріла проблема самоменеджменту вільного часу — розроблення певних прийомів та методів (технології) індивідуального освоєння вільного часу, його організації. В системі самоменеджменту вільного часу певне значення має впровадження людиною планування використання свого вільного часу. Планування реального (хронологічного) часу своїх дій на майбутнє є стратегією активного перетворення вільного часу в умову свого розвитку, реалізації своїх життєвих цілей.
Ті або інші види людської діяльності можуть здійснюватися з різним ступенем інтенсивності. На підставі параметрів активності особи, а також деяких її загальних характеристик можна виділити чотири типи саморегуляції вільного часу:
1) творчо-перетворювальний тип, коли людина пролонговано здійснює регуляцію свого вільного часу, пов’язуючи його з виконанням важливих життєвих планів;
2) споглядально-пролонгований тип, коли людина пасивно ставиться до свого вільного часу, у неї немає чіткого його регулювання;
3) функціонально-діючий тип, коли людина активно організовує свій вільний час лише в окремі періоди своєї життєдіяльності або лише в здійсненні окремих видів діяльності;
4) стихійно-буденний тип, коли людина знаходиться в полоні стихії часу, не спроможна організувати послідовність дозвільної і більш піднесеної діяльності, пасивна в регуляції свого вільного часу.
Безумовно, ця типологія досить умовна, потребує подальшого розроблення, уточнення. Але й вона свідчить, що в одних людей проблема вільного часу — усвідомлена життєва проблема, а для інших вона просто не існує.
За способами використання вільного часу людей можна розподілити на кілька типів, жоден з який у «чистому» вигляді не існує. Перший тип представлений людьми, які прагнуть у вільний час максимально задовольнити свої духовні потреби в творчості. Другий — пов’язаний з пошуком у вільний час, насамперед розваг. Третій тип репрезентують люди, які віддають значну частину часу своєму будинку, родині, дітям. До четвертого належать люди, які основну частину вільного часу присвячують спорту. Представників п’ятого типу можна назвати активістами. Майже весь вільний час вони віддають громадській роботі. Представники шостого типу присвячують його насамперед придбанню матеріальних благ. Сьомий тип об’єднує людей, діяльність яких має відверто виражений антигромадський характер. І, зрештою, восьмий тип представляють люди, які розглядають вільний час як утечу від життя.
Отже, вивчення вільного часу за допомогою кількісних методів дає уявлення лише про його структуру. А повне уявлення про вільний час дає комплексне вивчення його структури і змісту. Це має велике значення в науковому й практичному плані, тому що дає можливість виробити науково обґрунтовану методику раціонального використання вільного часу.
Раціональне використання вільного часу — це об’єднання видів занять, їх активних і пасивних форм, що ефективніше впливає на особистість, розвиток її сутності, фізичних, емоційної, інтелектуальної сфер її життєдіяльності.
Тому важливо знати фактори, які сприяють раціональному використанню вільного часу. Перший фактор безумовно, один з найважливіших — це наявність достатньої його кількості. Адже розвиток культурних потреб населення, зростання нервових перевантажень актуалізують потреби збільшення кількості вільного часу. Другий фактор, що впливає на використання вільного часу, — віддаленість житла не тільки від місця роботи, а й від установ культурного і спортивного призначення. Це збільшує час на всілякі переїзди і значно зменшує фонд вільного часу. Третій фактор пов’язаний із соціально-психологічними особливостями людини, її суб’єктивною готовністю до проведення вільного часу, уміння поєднувати активні й пасивні форми споживання духовних цінностей, прагнення до спілкування тощо. Важливе значення при цьому має сприйняття людиною вільного часу як дійсної соціальної цінності. Вивчення особливостей цих факторів і соціальних механізмів їхньої дії на функції, структуру і зміст вільного часу визначає основні напрями і методи його соціологічних досліджень.
Таким чином, вивчення тенденцій і проблем розвитку дозвільної і більш піднесеної діяльності у вільний час, шляхів подолання існуючих суперечностей у цій сфері дає можливість розвивати духовні потреби та інтереси людей і тим самим сприяти зростанню культури використання ними свого вільного часу, гуманізації і демократизації останнього.
Темпи змін, що відбуваються в нашому суспільстві, у свідомості і способі життя людей, відмова від стереотипів у поведінці й діяльності, всезагальне переоцінювання цінностей потребують нових досліджень у всіх сферах людського життя, в тому числі й у сфері вільного часу як на загальнонаціональному, так і на регіональному та місцевому рівнях. Проблема вільного часу в кінцевому підсумку зводиться до проблеми людини, її розвитку. Тому соціальна політика держави в галузі вільного часу повинна бути довгостроковою, зорієнтованою на людину. Інтереси суспільства в сфері вільного часу повинні гармонійно поєднуватися з життєвими інтересами кожної особи.
Питання для самоперевірки
1. Сучасні концепції дозвіллєвої діяльності та їх соціально-психологічна основа.
2. Особливості фактора часу в житті людини і суспільства.
3. Основні соціально-психологічні категорії вільного часу.
4. Суперечності у сфері вільного часу та проблеми їх регулювання й організації.
Завдання для самопідготовки
1. Схарактеризуйте взаємозв’язок і взаємозалежність суспільних відношення і вільного часу.
2. Визначте основні напрями саморегулювання і самоменеджменту вільного часу.
3. Схарактеризуйте основні положення діяльності соціального працівника як організатора дозвіллєвого середовища.
Література
Аргайл М. Психология счастья. — М.,1990. — 224 с.
Артемов ВА. Социальное время: проблемы изучения и использования. — Новосибирск, 1997. — 465 с.
Байкова ВТ. Досуг, свободное время.- М., 1985. — 169 с.
Бестужев-Лада И.В. Молодость и зрелость: Размышления о некоторых социальных проблемах молодежи. — М.: Политиздат, 1984. — 231 с.
Бовкун В.В. Образ жизни современной молодежи: тенденции, проблемы, перспективы. — М, 1997. — 432 с.
Бутатабаев М.Т. Рабочее и свободное время у трудящихся: социально-экономический механизм взаимодействия. — М., 1999. — 251 с.
Вишняк AM. Тарасенко В.И. Культура молодежного досуга. -К.: Вища школа, 1988 — 53 с.
Головаха Е.И., Кронах О.О. Психологическое время личности. — К., 1987. — 332 с.
Горбатова И. Создавать защитную среду // Встреча. — М., 1996. — № 3. — С. 2-4.
Грушин Б. Творческий потенциал свободного времени. — М: Профиздат, 1990. — 153 с.
Демченко А. Некоторые проблемы современного развития культурно-досуговой деятельности и народного творчества // Культурно-досуговая деятельность и народное творчество. — М.: ГИВЦ МК. Р.Ф., 1996. — 49 с.
Ерошенков ИМ. Культурно-досуговая деятельность в современных условия. — М.: НГИК, 1994. — 69 с.
Иконникова С.М. Диалоги о культуре. — М: Лениздат, 1987. -167 с.
Каменец А.В. Деятельность клубных учреждений в современных условиях: Учеб. пособие. — М.: МГУК, 1997 — 141 с.
Киселева Т.Г., Красильников Ю.Д. Социальный педагог в культурно-досуговой сфере. — М, 1991. — 236 с.
Киселева ТТ., Красильников ЮД. Основы социально-культурной деятельности. — М., 1995. — 112 с.
Клюско Е.М. Центры досуга: содержание и формы деятельности // Центры досуга. — М.: НИИ культуры, 1987. -С. 31-33.
Корсун І.В. Соціалізація старшокласників у сфері вільного часу. — Луганськ, 1996. — 201 с.
Кулътурно-досуговая деятельность: Учеб. пособие / Под ред. Жаркова А.Д., Чижикова В.М. — М.: Издательство МГУК, 1991. — 248 с.
Молчанов Ю.Б. Проблема времени в современной науке. — М, 1990. — 512 с.
Новаторов В.Е. Организаторы досуга. — М.: Россия, 1989. — 62 с.
Источник
Вільний час. Що таке вільний час?
Вільний час — частина соціального, у т. ч. позаробочого, часу, вільна від обов’язкових невідкладних справ, призначена для вільного розвитку особистості. Сутністю вільного часу є внутрішня основа тієї діяльності, якою займається людина за межами необхідного виробництва та обов’язкових регенеративних функцій і яка спрямована на всебічний розвиток її індивідуальності, гармонізацію суспільних і особистих інтересів. Вільний час належить самій людині, яка може розпорядитися ним на свій розсуд; він вільний від невідкладного задоволення людиною потреб, що пов’язані тільки із забезпеченням життєдіяльності та працездатності; при використанні вільного часу людина має змогу змінювати обсяг витраченого часу, чергування видів діяльності, порядок задоволення тих або інших потреб тощо. Вільний час розглядають як соціальну цінність, важливий фактор усебічного розвитку людини, її потреб і інтересів. Його значення зростає у зв’язку з розвитком та ускладненням виробничо-технічних умов праці, переходом до ринкових відносин, що потребує від сучасного працівника уміння адаптуватися до мінливих умов, забезпечувати безперебійну високоефективну роботу. Тому вільний час стає основним фактором рекреації робочої сили, нематеріальною формою багатства, соціальною цінністю. Існують кілька наукових підходів до вивчення вільного часу. За економічного підходу вільний час розглядають як фактор розширеного відтворення, підготовки сучасного працівника необхідної кваліфікації; за соціально-психологічного — вивчають ставлення особистості до своєї діяльності у вільний час, її поділ на самоцінну і таку, що стимулюється потребою досягнення зовнішніх цілей; за педагогічного — вивчають цілі й основні напрями виховання, методи, форми і засоби впливу на особистість у вільний час; за соціологічного — з’ясовують сутність вільного часу, його структуру, зміст, основні функції у процесі всебічного розвитку людини. У розвиток соціології вільного часу зробили значний внесок Ж. Фрідман, Ж. Дюмазедьє, М. Каплан, Г. Клута, А. Заломек, Дж. Ландберг, З. Стайков. Соціологічний підхід охоплює такі основні напрями вивчення феномену вільного часу: розгляд комплексу матеріальних і організаційних умов збільшення обсягу вільного часу; дослідження об’єктивних факторів його реалізації, змісту роботи соціальних інститутів, що регулюють вільний час; вивчення суб’єктивних факторів використання вільного часу (інтереси, бажання, прагнення, орієнтації різних соціальних і демографічних груп). У соціології вільний час є актуальним питання про співвідношення робочого і вільного часу за сучасних умов. Спостерігається прогресивна тенденція соціального розвитку вільного часу до подолання суперечностей між робочим і вільним часом. Робочий час за змістом наближається до вільного часу, але їх не можна ототожнювати. Вільний час є необхідною умовою розширеного відтворення особистості. Збільшується цінність вільного часу у загальній ієрархії соціальних цінностей. Вільний час соціальної групи характеризується загальною спрямованістю його використання, спільністю занять та інтересів і складається з індивідуальних витрат вільного часу Розрізняють поняття «структура вільного часу» і «зміст вільного часу». Структура вільного часу — це сукупність усіх видів діяльності, що здійснює особистість у визначений відрізок вільного часу. Зміст вільного часу охоплює його сутність, усі зв’язки, властиві цьому феномену, наприклад спосіб його здійснення (активний, пасивний), витрати часу на його здійснення, ставлення людини до способу проведення вільного часу. Зміст вільного часу мінливіший, ніж його структура. Діяльність у вільний час класифікують на основі залежності використання вільного часу від виробничої діяльності, розбіжностей у завданнях і функціях робочого і вільного часу, значущості і цінності різних видів діяльності для індивіда і суспільства.
За способом використання вільний час виокремлюють кілька типів людей: такі, що прагнуть у вільний час максимально задовольнити духовні і творчі потреби; такі, які проводять значну частину вільного часу в турботах про дім, дітей, господарство, родину; ті, що характеризуються пошуком розваг у вільний час; такі, які значну частину вільного часу присвячують спорту, фізичному розвитку; «громадські працівники», які вільний час прагнуть присвятити суспільній діяльності; ті, що використовують вільний час для придбання додаткових матеріальних благ; такі, що живуть у світі ілюзій (хіпі, панки тощо), витрачають вільний час на антикультурні дії. Типологія використання вільного часу є важливим методом соціологічного дослідження. Вільний час покликаний виконувати такі функції: відновлення сил для продуктивної роботи (рекреаційну), розвиток особистості, задоволення потреб, спілкування, передача життєвого досвіду. Показники ефективності діяльності особистості у вільний час практично не розроблені. Критерієм раціональності видів діяльності та витрат вільного часу вважають ступінь їх відповідності всебічному і гармонійному розвитку особистості. Найраціональнішим є вільний час, спрямований на задоволення духовних, інтелектуальних, соціальних потреб людей. Найменш раціональні витрати позаробочого (позанавчального) часу пов’язані з поїздками, роботою в домашньому та підсобному господарстві. Вільний час поділяють на суспільно-організований та індивідуально-організований час. Раціональне використання вільного часу є багатофакторною проблемою. Фонд, структуру і зміст вільного часу зумовлюють економічні, географічні, природнокліматичні, територіальні (проживання в місті або сільській місцевості), етнонаціональні (особливості укладу життя населення), соціально-демографічні фактори. Методами вивчення вільного часу є бюджетні дослідження, спостереження, опитування, аналіз документів.
Источник
