Хутір — символ українського способу життя за твором «Чорна рада» П. Куліша
Хутір у романі «Чорна рада»
Прочитавши історичний роман Пантелеймона Куліша «Чорна рада», можна зробити висновок, що саме у хуторі автор бачить символ українського способу життя. Хутір, на його думку, є ідеальним мікросвітом, уособленням духовного центру земного буття, бажаним суспільним устроєм.
Місцем багатьох описаних у творі подій є хутір Хмарище, господарем якого був колишній козак Михайло Черевань. Саме сюди приїздить священик-полковник Чепурний на прізвисько Шрам із сином Петром. Тут відбувається знайомство Петра Шраменка з родиною Череванів.
Крім того, у хуторі Хмарище проходить спілкування з Божим Чоловіком – сліпим і вбогим старцем. Він є символом ідеальної людини, яка самовіддано служить іншим. Божий Чоловік викуповує козаків з неволі та лікує їхні тілесні й душевні рани.
Нарешті, у хуторі Хмарище відбувається найромантичніша подія твору — одруження Петра Шраменка й Лесі Черевань.
Як відомо з біографії Пантелеймона Куліша, сам він теж був хуторянином. Письменник багато років жив на хуторі Мотронівка, який нині є частиною села Оленівка, що на Чернігівщині. Можна сказати, що йому була притаманна хуторянська філософія.
Хутір — ідеал українського способу життя
Хуторянська філософія передбачає шлях розвитку українського села, який був знищений радянським режимом. Власниками хуторів було велике й невелике дворянство, козацькі старшини. У творі «Чорна рада» не лише Михайло Черевань, а й полковник Шрам, і наказний гетьман Лівобережжя, переяславський полковник Яким Сомко були людьми, що мали маєтки.
У загальноєвропейському тренді хуторянство протиставляється великому місту, куди приїздять різні люди та втрачають свою індивідуальність, стають набагато прагматичнішими, практичнішими. А на хуторі людина живе в єдності з природою, в гармонії зі своїм внутрішнім світом, в дотримуванні Божих заповідей.
Однією з ідей роману «Чорна рада» є безтурботне хуторське життя на лоні ідилічної природи подружжя Череваней. «Жили б усі українці так, як оті Черевані, — не знала б лиха Україна», – доносить до нас свою думку Пантелеймон Куліш. «Сонце світило стиха, без жари; і любо було поглянути, як воно розливалося по зелених вітах, по сукуватих, мохнатих дубах і по молодій травиці. Пташки співали і свистали усюди так голосно да гарно, що все кругом неначе усміхалося. Хутір кругом обняла річка з зеленими плавами, лозами і очеретами. Через річку йшла до воріт гребелька, а далі забудівлі статечні, за ними — пасіка чимала». Всередині хати теж дуже гарно: «У хаті, як у віночку: хліб випечений, як сонце…».
Отже, саме хутір Пантелеймон Куліш вважав ідеальним способом і стилем життя в Україні. Цей спосіб життя письменник вів сам, його й пропагував повсюди.
Источник
Символіка «Чорної ради» П. Куліша
П. Куліш звертається до історичної тематики, щоб там знайти справжніх національних героїв, які б слугували взірцем, ідеалом для наслідування українцями, викликали б захоплення, трагічна доля яких би показувала причини, що зумовили не-ідеальність тогочасного суспільного устрою. Основним історичним джерелом для П. Куліша став Літопис Самовидця, а літературним зразком — європейські історичні романи, зокрема твори В. Скотта.
Образи: людей: реальні історичні особи: Павло Тетеря; Яким Сомко; священик-полковник Чепурний на прізвисько Шрам; Іван Брюховецький; Васю-та; Вуяхевич; боярин Гагін; вигадані персонажі: Петро Шраменко; Кирило Тур; Пугач — січовий дід; Василь Невольник; «Божий чоловік» — народний співець; Михайло Черевань, Меланія Череваниха — дружина, Леся Черевань; Гвинтовка — брат Меланії; предметів і явищ: дорога, хутір, спів, стовп, рада, стрічки-пов’язки та ін.
У творі багата символіка (співи кобзаря, образи героїв, що сповідують контрастні ідеали: добро і зло, велич і ницість).
Символічні образи: Запорозька Січ (символ волелюбності); дорога (символ нелегкої долі); хутір (символ ідеального мікросвіту, бажаного суспільного устрою, способу життя); Чоловік Божий (символ ідеальної людини — будучи сліпим і вбогим, самовіддано служить людям, викуповуючи їх із неволі, лікуючи тілесні та душевні рани); кохання Петра й Лесі (символ сімейної ідилії, символ незнищенності українців та України); Кирило Тур (символ запорозької вольниці та козацького лицарства, харктерництва); Сомко, Шрам (символи патріотів); Сомко (символ ідеального правителя).
Наскрізним у романі є мотив дороги . З одного боку – це композиційний прийом, який допомагає створити цілісний образ чогось великого; з другого – символізує майбутнє, вибір шляху для розтерзаної України, і різні герої вибирають різні дороги – у прямому й переносному значенні.
Поряд з поетизацією героїчних акцій козацтва, шляхетних і самовідданих характерів Шрама, Сомка й Кирила Тура в ряді сцен та епізодів «Чорної ради» без прикрашення змальовано українське життя часів Руїни. Заслугою Куліша є те, що він зумів створити в романі багатобарвний, різнобічний, а тому живий і повнокровний образ козацької України 1663 р. Цей образ символізує її драматичну, а то й трагічну долю, в добу козаччини. Куліш через символічний образ «нещасливої старосвітщини» переконливо показав, що хаос в українській історії, втрата державної самостійності Русі-України були спричинені насамперед соціальним розбратом, класово-становою боротьбою, руїнницькими діями козацької старшини, запорожців, міщан, посполитих), князівськими й старшинськими міжусобицями, їхньою виснажливою боротьбою за владу.
Божий чоловік і Кирило Тур є символами містично-християнських мотивів ідеології раннього Куліша — «ставлення до історії, до дійсності, до життя, з якоюсь «християнською іронією» або й «романтичною іронією. Так наприкінці роману відбувається зміна ракурсу зображення з національно-історичного на релігійно-філософський. Спостерігаємо своєрідну романтичну «втечу» автора в людську душу як останній притулок небуденної особистості в гріховному, невлаштованому світі
Образ дороги П. Куліш використовує передусім для рельєфного показу тогочасного суспільства: герої, подорожуючи, стають учасниками або спостерігачами напружених соціальних конфліктів між козацькою верхівкою й козацькими низами; селянами й козаками; міщанами й козаками; українцями й поляками, жидами й московитами; багатими й бідними тощо. Час подій: 1663 р. Місце подій: хутір Хмарище — Київ — урочище Рома-нівський Кут — хутір Хмарище — Ніжин.
у «Чорній раді» художньо виражені й авторські філософсько-історичні погляди. Основні персонажі «Чорної ради», виявляючи своє ставлення до суспільно-історичних подій, власну «філософію життя», постають живими психологічними типами, переконливими суспільними та індивідуальними характерами (дещо блідніше, щоправда, змальовано жіночі образи) і водночас несуть певну ідею, закладену в них автором. Центральним у «Чорній раді» є конфлікт, який став наскрізним у творчості Куліша,— між державобудівничим і руїнницьким первнями в українській історії. У виснажливій боротьбі цих двох сил — державобудівничої, культуротворчої та руїнницької — і вбачає письменник трагедію України.
Источник
Пантелеймон Куліш — Чорна рада (стисло)
Стислий переказ, виклад змісту
(Хроніка 1663 року)
Навесні 1663 року двоє вершників наближалися до Києва. Один був молодий озброєний козак, другий по одежі й бороді — як піп, по шаблі та шрамах на обличчі — як старий козарлюга. Видно, що їхали вони здалека. Не доїжджаючи до Києва, завернули до Хмарища, Череваневого хутора. Черевань був багатим паном і веселим, з тих козаків, що збагатилися за десятилітню війну з ляхами.
Було тихо й гарно, а вершники якісь невеселі. Приїхали до хутора й загрюкали в дубові ворота. Відчинив старий ключник Василь Невільник і дуже зрадів, пізнавши паволоцького полковника Шрама. Про його сина Петра сказав: «Орел, а не козак!» Провів на пасіку, де найбільше часу проводив Черевань і де любив приймати гостей.
Старий Шрам був сином паволоцького попа Чепурного, вчився Київській братській школі й сам вийшов на попа. Але коли піднятися козаки з гетьманом Остряницею проти уніатів, не всидів у парафії й пішов до козацького війська. Поляки швидко гасили полум’я всіх повстань, і в Україні продовжували творитися безчинства та неподобства. Шрам зупинився в зимівнику серед дикого степу на Низу, взяв за жінку полонену туркеню, проповідував Слово Боже рибалкам і чабанам. Побував скрізь, так загартувався, що велика користь і підмога з нього була під час Хмельниччини. Пошрамовано його вздовж і впоперек, тому отримав прізвисько — Шрам. Сини підросли, стали козаками; двоє полягли в бою, залишився тільки Петро. Відчувши, що занепадає його сила, Шрам зложив із себе полковництво і почав служити Богові.
Але знову почалися на Україні негаразди, сварки й кровопролиття за гетьманську булаву. Шрама мучила думка, що загине від цього Україна. Тому правив мирянам: «Блюдітеся, да не порабощенні будете; стережіться, щоб не дано вас ізнов ляхам на поталу!»
Коли помер паволоцький полковник. Шрам сам зголосився послужити громаді, і його обрали знову. Задумався полковник, як Україну на добру дорогу вивести. Пустив поголоску, що нездужає, а сам виїхав на хутір для поради.
На пасіці у Череваня Шрам зустрів Божого Чоловіка. Це був сліпий старець — кобзар. Ходив без поводиря, у латаній свитині й без чобіт, а грошей носив повні кишені: він викупляв невільників із полону. До того ж умів лікувати, замовляти рани. Козаки дуже поважали його ще й за пісні.
Черевань зрадів зустрічі, став розпитувати Шрама. Той сказав, що їде на прощу до Києва. У Божого ж Чоловіка одна дорога — викупляти невільників. Служник Василь Невільник і собі докинув слово, що саме завдяки Божому Чоловікові він бачить світ хрещений, а служить тепер вірою та правдою Череваневі, за чиї гроші його звільнено з полону.
- Чорна рада (повний текст) ▲ читається трохи більше, ніж за один вечір
- Чорна рада (скорочений стислий переказ) ▲ читається за 43 хвилини
- Чорна рада (переказ) ▲ читається за 16 хвилин
- Чорна рада (стислий переказ) ▲ читається приблизно за півтори години
- Ще 2 твори скорочено →
- Чорна рада (аналіз)
- «Чорна рада» (шкільні твори)
- Який факт із життя письменника став поштовхом до написання роману «Чорна рада»?(та інші запитання)
- Біографія Пантелеймона Куліша
Шрам розпитував старця, чи знає той, що діється за Дніпром. Божий Чоловік сумно сказав, що немає ладу між козаками, старшину не слухають. Сомко міг би гетьманувати, так йому не дають, бо він не хоче кланятися московським боярам. Запорожці ж своїм гетьманом звуть Брюховецького. Шрам здивований цим. Якось Сомко, що доводився Юрасеві Хмельницькому дядьком, образив Іванця Брюховецького, а вночі піймав біля свого ліжка з ножем. Військова рада присудила відрубати йому голову, а Сомко звелів посадити Іванця на свиню й провезти по місту.
Після цього сорому Іванець став збирати гроші, годити кожному. Коли Юрась пішов у ченці, Брюховецький обікрав гетьманську скарбницю й подався на Запорожжя. Там сипнув грошима — і запорожці обрали його кошовим.
Полковник Шрам признався, що їде не на прощу, а в Переяслав, до Сомка-гетьмана, сподіваючись, що саме він зможе об’єднати розділену Україну.
Петро Шраменко сидів у пекарні й розмовляв із Череванихою та її дочкою Лесею. Черевань, зазирнувши туди, порадувався й пожартував, що йому, мовляв, ще й жениха доброго для доньки привезли.
Світлиця в Череваня гарна, на полицях срібний та золотий посуд, що з війни, з княжих замків привіз. А молодому Шраменкові найкраще здалося в пекарні, де квіти, запашний хліб та чудова дівчина.
Черевань пригощав гостей, а Череваниха, свіжа й повновида, дізнавшись, що Шрам їде на прощу, зголосилася поїхати з ним. Полковник спитав у господаря, чи погодився 6 він віддати свою дочку за його сина. Черевань радо дав згоду, а Леся ніби злякалася, хоч Шраменко їй теж припав до душі. Тут увійшла Череваниха й сказала, що такі справи так не робляться, спочатку слід сходити на прощу. Отже, сватання відкладалося, і Шраменко здогадався, що Череваниха має на думці іншого зятя, та й Леся ним гордує.
Коли їхали до Києва, Петро прямо спитав Череваниху, а та відповіла, що їй, коли вона ще ходила вагітна Лесею, приснився дивний сон, що ясну панну забирає сам гетьман. Ворожка підтвердила, що суджений дочки, яку вона народить, буде найкрасивіший і найзнатніший.
Прочани їхали вузькими провулками Подолу. їм перегородили дорогу міщани, що святкували народження сина у Тараса Сурмача. Стали наполягати, щоб подорожні з ними випили — ті не хотіли, слово за слово, і спалахнула сварка. Міщани, мовляв, власним коштом будують укріплення, платять податки, а кармазини (реєстрові козаки) тільки в дорогому одязі роз’їжджають, п’ють та гуляють. Нарешті панотця пропустили, а він тяжко задумався й зрозумів, що тут не обійшлося без намовлянь Іванця Брюховецького. Черевань, прагнучи розважити старого Шрама, сказав, щоб той так не переймався, адже в них є і хліб, і до хліба. Шрам розгнівався й назвав його Барабашем. Черевань дуже образився, потім сказав, що готовий хоч куди йти разом зі Шрамом боротися.
Наші прочани походили по церквах, дали панотцям срібла на нужди, аж ось галас, музика, тупотіння. Це якийсь із запорожців зі світом прощався. Пив, гуляв, пригощав товариство, йшов навприсядки до монастиря, потім усе козацьке скидав, залишав багатство, яке було, вдягав волосяну сорочку та й ішов у монастир спасатись.
Після того багато бурсаків опинялися в запорожцях. Черевань сказав, що був би нежонатий, сам пішов би на Січ. Шрам йому заперечив, сказав, що перевелося козацтво, тепер туди йдуть або злодії, або дармоїди, які все п’ють та величаються.
А біля карети Череванихи й Лесі закружляли два запорожці, хижо поглядаючи на дівчину. Один із них, здоровенний козарлюга, сказав своєму побратимові Чорногорцю, що заради такої дівчини й Січ покинути не гріх і що вона обов’язково буде його.
Коли Черевані зі Шрамами повернулися з печер, на подвір’ї вони побачили високого і вродливого чоловіка в дорогому кармазині, з великим почтом. Це був Сомко, і Шрам дуже зрадів. Гетьман запросив усіх до себе в гості, а Лесю назвав своєю нареченою. Тепер Шраменкові ні на що було сподіватися. Хоч був він козак знатний і вродливий, Сомко все ж кращий — «високий, огрядний собі пан, кругловидий, русявий; голова в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні, веселі, як зорі; і вже чи ступить, чи заговорить, то справді по-гетьманськи». Шрам назвав Сомка ясним соколом, а той його — батьком. Сіли за стіл, і заплакав старий полковник. Усі здивувались, а він пояснив, що не від свого особистого горя плаче, а за Україну вболіває: «У нас окаянний Тетеря торгується з ляхами за християнські душі, у вас десять гетьманів хапається за булаву, а що Вкраїна розідрана надвоє, про те усім байдуже». А ще йдуть «поголоски про чорну раду». Сомко сказав, що заспокоїть запорожців, а чернь навчить шанувати гетьманську зверхність. Щодо інших, то «нехай і міщанин, і посполитий, і козак стоїть за своє право; тоді буде на Вкраїні і правда, і сила».
Далі Сомко сказав, що негоже йому без гетьманші. Тоді попросив благословення у Череванів на шлюб з їхньою дочкою. Черевань був здивований, сказав, що вже ледь не просватав дочку за Шраменка. Але старий Шрам підійшов, сказав, що вони не стоятимуть на дорозі в гетьмана, й благословив молодих.
Раптом прийшов запорожець Кирило Тур, той самий, що налякав Ніч ю, Сомко його привітав, а старий полковник сказав, що не годити я б водитися з цими гультіпаками. Гетьман зауважив, що й між запорожцями є багато хороших людей, як ось Кирило: «Добрий він, І душа щира, козацька, хоч удає з себе ледащицю й характерника (ворожбита)».
Сомко посадив гостей за стіл, почав розпитувати Тура, як той опинився в Києві, й показав свою наречену. Кирило сказав, що одбере цю дівчину й повезе на Чорну Гору. Усі сміялися, подумавши, що то жарт. Лесі аж недобре зробилося. Окрім того, вона помітила, що наречений за своїми справами не дуже й звертає увагу на неї.
Увечері позамикали всі двері, а запорожець, виходячи, сказав: «Двері одмикайтесь, а люди не прокидайтесь!»
Козаки нагулялися й полягали спати, а Петрові не спалося. Пішов він у двері. Як чує — їдуть вершники, Тур зі своїм побратимом. Хотів бігти рятувати Лесю, а тоді подумав, що в неї є наречений, тож хай і стереже її. Коли знову почувся тупіт — вершники поверталися, але вже з дівчиною в сідлі, котра сиділа, як сновида. Петро вхопив коня, шаблю і помчався наздоганяти викрадачів. Довго гнався, аж ось місток через провалля. Кирило перескочив, потім розібрав дошки і крикнув Шраменкові, щоб той стрибав і показав, чи гідний з Туром битися.
Петро перестрибнув сам, бо кінь його побоявся. Почали битися—на шаблях, поки не зламалися, на кинджалах, потім на ножах. А тут і погоня гетьмана підоспіла. Поки доскочили до провалля, бійці одночасно вдарили один одного в груди ножами й повалилися, тяжко поранені.
Чорногорець кинувся до свого побратима, а Леся — до Петра. Забувши сором, називала серденьком, намагалася зупинити кров. Шрам кинувся рятувати сина, а Сомко — запорожця. Полковник обурився, а гетьман сказав, що молода знайшлася б і друга, а от Кирила Тура другого не буде. Леся це почула, і її серце навіки відвернулося від Сомка.
Запорожці забрали Кирила, а Черевані — Петра. Леся все копали зілля, лікувала, сиділа коло пораненого. Незабаром козак почав оду жувати. Він зрозумів, що й дівчина його полюбила, от тільки вона вже заручена. Обоє закоханих від того сумували.
Сомкові прийшла звістка, що до Переяслава прибувають царські воєводи. Порадились і вирішили, що Шрам із сином поїдуть до Сом а, а Черевань із Лесею — до жінчиного брата Гвиитовки під Ніжень Коли ж збереться гетьманське весілля, схилити старшину до походу на Тетерю й об’єднання України під одним гетьманом.
Коли виїхали, їх зустрів гонець і повідомив, що три полки Сомка перейшли на бік Івана Брюховецького.
Источник
